Проголошення незалежності України започаткувало новий період історичного розвитку, наслідком якого стало формування її нових міжнародних відносин. У цьому контексті виникла необхідність у перебудові відносин з Росією, як і з іншими країнами СНД. Якщо раніше ці співвідносини будувалися як відносини частини й цілого, то в тепер йдеться про взаємовідносини на рівноправній основі суб’єктів міжнародного права. Безумовно, ці зміни проявляються в усіх сферах суспільного життя, в тому числі й на особистісному рівні.
На державному рівні таку перебудову відносин визнано Росією у ряді її договорів з Україною. Це, здавалося б, юридична база для діяльності державних органів, виконавських структур, держслужбовців, а разом з тим і вчених, діячів культури. Тобто, йдеться про добросусідський, цивілізований рівень міждержавних відносин, який сприяє міжнародному престижу, успішному розвитку обох держав.
На жаль, ставлення до історичних змін в українсько-російських відносин з боку ряду політичних, державних діячів, частини громадян Росії, особливо після Бориса Єльцина, значною мірою негативне. Як засвідчують засоби масової інформації і проведені конкретно-соціологічні дослідження, у російському керівництві, навіть серед пересічних обивателів нерідко переважають сили, які досі не хочуть змиритися з тим, що Україна стає рівноправним партнером їхньої держави, що втратила колишній статус світової супердержави.
З усією безпардонністю відповідні ідеї намагаються обґрунтувати, на жаль, ідеологи російського неоімперіалізму. Так, тамтешній політолог А.Дугін, якого, на мою думку, безпідставно в сусідній державі називають філософом, доходить до відвертого ігнорування нинішніх реалій, заявляючи, що «Україна як держава не має жодного геополітичного сенсу», а «існування України в нинішніх кордонах і з нинішнім статусом «суверенної держави» тотожне причиненню страшного удару геополітичній безпеці Росії, що рівнозначний влому на її територію» ( 1). Як зазначають українські вчені, «останнім часом з боку російських політиків і їх теоретиків дуже часто можна почути звинувачення на адресу української еліти в тому, що Україна зраджує спільну історичну спадщину, намагається «переписати» історію і таке інше» (2).
По суті, йдеться про перекручення в сусідній державі процесів національного самоусвідомлення українців, що не можливе без очищення від ідеологічного бруду, якого нанесли і наносять в українську історію апологети російського неомперіалізму. Діють так, наче нездатні збагнути, що на зміну імперіям приходять нові міждержавні взаємини на кшталт Європейського Союзу. Частина російських політиків та ідеологів досі силкується навіть протиставити рівноправності країн в умовах євроінтеграції різні імперські структури з верховенством Кремля, який «неслухняних» «карає», зневажаючи міжнародне право, що РФ, зокрема, продемонструвала агресивним ставленням до незалежної Грузії.
Дуже прикро, що чільне місце в російській зовнішній політиці і пропаганді все більше посідає українофобія. Звідси – відчайдушні спроби загальмувати національне самоусвідомлення української людності після проголошення незалежності з боку значної частини російської владної еліти, її ідеологів і засобів масової інформації. Чому так відбувається? По-перше, треба зважити, що Росія без України, інших країн, що були республіками СРСР, залишається великою державою, якщо йдеться про її нинішні кордони, але втрачає все ж статус світової наддержави, якою був СРСР. По-друге, росіяни не виробили демократичної національної свідомості, через те, що упродовж століть перебували в полоні свідомості імперської. Нинішні претензії Росії на роль «Осі Історії», думку про що пробує нав»язати А.Дугін (3), не витримує випробування часу. Так, прирівнюючи крах російської імперської свідомості в РФ до глобального краху, Дугін найбільшим винуватцем цього називає чомусь Україну. По-третє, сама російська нація зазнає небувалого демографічного потрясіння, зіткнувшись з небезпекою безпрецедентного зменшення її в самій Російській Федерації. Раніше вона поповнювалась не так за рахунок природного приросту, як через статистичне збільшення, тобто переписування росіянами представників інших національностей, насамперед українців. По-четверте, національне самоусвідомлення українців дає приклад для інших народів, які ще перебувають у Російській Федерації як рудименті світової імперії - СРСР.
Так, ми розумуємо і ладні пояснювати причини антиукраїнізму в Росії, від чого нам не легше, та й росіянам, думаю, теж. Але українофоби не вгавають. Деякі з них в Росії, і навіть в Україні намагаються пояснити «українське питання» політикою більшовиків. С.Сидоренко пише: «Національність «українець» до суті виникла, коли до ознаки етнічної була підмішана класова ознака і поставлена на перше місце, закривши собою російську («русскую») духовну і культурну спільність» (4). Українофоб, про етнічне походження якого говорить вже його прізвище, силкується представити українця, як «малороссийского простолюдина», який далекий від вищої національної культури, звісно, російської, і «наполягає на своїй культурній самодостатності» (5). Якщо вірити таким, то сама назва «українець» на початку національно-визвольних змагань 1917 - 1921 років викликала здивування навіть «малоросів», що спростовує хоча б той факт, що такий етнонім вживався в Російській імперії вже на початку ХІХ століття.
Не підтверджує українофобських поглядів С.Сидоренка й те, що «незадовго до революції Малоросія вважалась остодоєю самодержавства», бо в 1909 році «Союз русского народа» зібрав лише у Волинській губернії на підтримку царського самодержавства мільйон голосів (6). Цікаво, що названу антиукраїнську організацію очолював настоятель Почаївської лаври. Тут треба зважити нерозуміння місцевим населенням різниці між українським і російським православ»ям: якщо перше орієнтувалося на особисте спасіння і цим наближалося до католицизму і протестантизму, то друге -- функціонувало як державна релігія, прислужуючись самодержавству, бо його вихідну ідею відтворює теза «Москва -- третій Рим, а четвертому не бути».
У такому розумінні українська людність Галичини була в ліпшому становищі, оскільки українські греко-католики протистояли польським римо-католикам. Отож, релігійний чинник запобігав спольщенню нашої людності в Галичині. Особливі заслуги в збереженні української самобутності на цій нашій етнічній землі великого митрополита Андрея Шептицького.
С.Сидоренко намагається обгрунтувати «перевагу серед малоросів (українців – О.Г.) російських («русских») патріотичних настроїв» тим, що в умовах польського панування їм упродовж тривалого часу доводилось «боротися за збереження православної віри і національної культури» (7). Звісно, Сидоренко мовчить, що під пануванням царату зберігати українську культуру українці були змушені в нерівній боротьбі з державною машиною…
Слід зазначити, що цей українофоб не знає меж у паплюженні української мови, таврує її як «русско-польский языковьій гибрид», називає її «штучно створеною», а самих українців -- «полурусскими – полуполяками» (8). Заодно він заперечує давність української мови. Його обурює те, що в нинішній Україні вивчають літературу Давньої Русі як рідну. Що ця література творилася в Києві , інших містах України, для С. Сидоренка нічого не значить.
Аналогічно діє також московський українофоб С. Родін, який називає український народ «віртуальним етносом». Він підкидає «переконливий аргумент»: ще 120 роки тому в «украинской» Галичині про якихось українців начебто ніхто не чув (9). Про те, що ще у вікопомні дні «весни народів» галицькі українці заявили про приналежність до єдиного народу з автохтонною людністю Наддніпрянської України, московський «дослідник» не згадує, а термін «українці» постійно бере в лапки, трактує виникнення українського народу, як «цілком очевидну патологію». Він пише: «В моєму розумінні подібний процес «етногенезу» можна розглядати лише як процес денаціоналізації, втрати своєї справжньої національності або, інакше кажучи, процес етнічної мутації»(10). Як і для багатьох російських українофобів, для С. Родіна нема сумніву, що «у деякої частини росіян («Русских») національна самосвідомість упродовж останніх ста років була знищена спочатку сепаратистською пропагандою», а після 1917 року «комуністичним режимом»(11). За Родіним, українці не мають права називатися етносом, бо насправді вони… «росіяни, які опинилися в українському полоні». Плює в очі і каже, що дощ паде.
І виявляється , що С.Родін не дарма «город городив». Це потрібно було йому, до заклику втрутитися в справи незалежної України. Він заявляє: «Сто років тому, коли маховик брехні й насильства трощив долі кількох мільйонів Росіян («Русских») в Галичині, Буковині і Закарпатті, Росія і пальцем не поворушила, щоби їм допомогти. Сьогодні той самий маховик насильства і брехні калічить вже десятки мільйонів наших одноплемінників -- і Росія знову мовчить. Не тільки офіційна, а й у ранзі так званої «патріотичної опозиції». І колосальна наша проблема приховується в цьому, а не тільки в розвінчуванні нісенітниць про «братній український народ» (12).
Реальні факти спростовують твердження С. Родіна. По-перше, вже його антиукраїнська агресія засвідчує, що антиукраїнська «патріотична опозиція» в сусідній державі існує. Зрештою, журнал «Молодая гвардия» та інші видання стали друкованими органами такої «опозиції». По-друге, після приходу до влади полковника В.Путіна антиукраїнська політика на найвищому державному рівні в сусідній державі посилилася. Захист «русскоязычного населения» використовується для шантажу незалежної України. По-третє, влада РФ спирається на «п»яту колону» в Україні, до якої входять різні політичні сили -- від партій російської і малоросійської олігархії до антиукраїнських необільшовиків, а також російських націоналістичних формувань, які діють безкарно на території суверенної України.
Нинішнім російським націоналістам не подобаються спроби їх співвітчизників переглянути «традиційне класичне уявлення про націю». Тамтешній етнолог В. Тишков стверджує, що можна дотримуватися двох визначень нації: державницького, або «етатистського», чи аксіоматичного (суб»єктивістського). Друге визначення він пояснює так: «Нація – це насамперед внутрішньогрупова дефініція, а не щось визначене і нав»язане зовні вченими чи державою. Розумніше самим народам (чи то українці або цигани, киргизи чи нанайці) дати можливість називатися чи не називатися нацією і не надавати цьому поняттю чіткої наукової чи конституційної дефініції»( 13).
З трактуванням нації як сукупності громадян російські націоналісти в РФ не згодні, критикують вилучення з паспорта графи про національність. Адже як наслідок 150 націй і народностей РФ зразу стали «людьми однієї національності», тобто «росіянами». Доцільно нагадати, що така сама практика після проголошення незалежності Україна запроваджена і в нашій державі, що, всупереч сподіванням сприяння українізації, послабило боротьбу за повернення зросійщених українців до мови свого народу, сприяло розмиванню національної самоідентифікації.
В.Гречко посилається на висновки українського вченого Олександра Потебні про деморалізуючий вплив денаціоналізації на західноукраїнську людність в умовах Австро-Угорської монархії. Звісно, наш вчений не міг писати відверто про ще гірші наслідки денаціоналізації українців у царській Росії. Однак російський автор має рацію в тому, що «нині тисячократ посилилися засоби і прийоми денаціоналізації людей» (14).
Висновки В.Гречка безпосередньо стосуюється національного розвитку в пострадянській Україні. По-перше, різні політичні сили в Російській Федерації виступають на «захист» етнічних росіян на територіях колишніх союзних республік СРСР, особливо в Україні, ігноруючи те, що вони суверенні держави, незалежні від Москви. Не виняток у цьому питанні російські комуністи. Їх лідер Г. Зюганов не приховує намірів своєї партії, що підтверджують такі його слова: «Захист наших співвітчизників за рубежем. Використання всіх можливостей державного і суспільного впливу на панівні режими тих держав, де порушуються культурні, громадянські і соціально-економічні права росіян («русских») ( 15). Нема сумніву, що КПРФ ставить на перше місце імперські інтереси російської нації, маскуючи їх марксистською фразеологією. В Україні діє союзник цієї партії в формі КПУ, яка ставить такі самі вимоги, тобто виступає як антиукраїнська структура. На аналогічних позиціях стоять деякі інші політичні партії в Україні (приміром, ПСПУ та інші). По-друге, треба зважити, що під «захистом прав» етнічних росіян на пострадянському просторі нинішні російські шовіністи розуміють насправді збереження панівного становища їхньої нації за межами РФ. Напередодні президентських і парламентських виборів українофоби неодмінно висувають вимогу надання російської мові статусу другої державної мови в незалежній Україні, що насправді означає усунення української мови з усіх сфер суспільного і державного життя. Колишній президент України Л.Кучма заявляє, що нині «саме українська мова й українська культура як і раніше мають потребу в захисті» ( 16).
Якщо російські імперіалісти виступають на «захист» прав російських національних менши за кордоном, то ще більше право на захист має автохтонна людність на своїй національній території. Цілком очевидна як імперська за своєю суттю підступність противників відновлення прав українського народу на рідній землі. Л.Кучма наголошує: «Українізація – це відновлення справедливості»( 17)
Вже згаданий українофоб С.Родін у 2006 році видав книжку під назвою «Отрекаясь от русского имени. Украинская химера», в якій не лише перекручує відомі історичні факти, а й «відмовляє» українському народові в праві на окремішність. Він обурюється тим, що «в ХХ столітті, з утворенням на уламках історичної Росії комуністичного СРСР, «Україні» надається особливий етнотериторіальний статус, а «українці» відповідно трактуються як окрема нація. Нині ця нова «нація» багатьма вже сприймається як самоочевидна іcторична наявність»(19). Спростувати право українців на існування С. Родін намагається запитально:» «из каких неведомых далей явились они (українці. - О.Г.) в русские земли, заселили их, а теперь даже обьявляют исконно «своими»?» (20).
На перший погляд, такі запитання начебто підтверджують недоречність права українців на існування, але тут замовчується інше. Як відомо, до 1713 року держава, яка знаходиться на північно-східних землях від України називалася Московською, а не Росією. Отож, доречне запитання: як москвини стали «русскими»? Звідки вони взялися на тих землях лише на початку ХУІІІ століття? Водночас впадає у вічі, що російські історики уникають посилань на відому працю М. Грушевського «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства», яка, до речі, ще в 1904 році була надрукована в науковому збірнику Російської академії наук і, звісно, знаходиться в бібліотеках сусідньої держави. Наш великий історик аргументує, що Київську державу створила українсько-руська народність, а московські землі так відносяться до Русі, як галльські провінції до Давнього Риму (21). Так само деякі румунські історики, може, орієнтуючись на відповідних колег у Москві, почали пов»язувати особливу спадкоємність Румунії з Давнім Римом, явно спекулюючи на сучасній назві своєї країни, на подив Італії і об»активним вченим.
Свій цинізм і московську імперську зверхність щодо України С. Родін прагне «підтвердити» особистими враженнями від поїздок в Україну, яку він ще й тепер називає «Малоросією». Українофоб згадує міста Київ, Харків, Вінницю , Луцьк і закидає українським вченим : «Жодного бажання об»єктивно зрозуміти реальні історичні й етнічні процеси , які відбувалися на території Малоросії. мої опоненти навіть не проявляли. Жодних аргументів, жодних посилань на історичну реальність»( 22).
Цікаво, що негативне ставлення до «досліджень» С. Родіна проявили навіть сумлінні росйські вчені і журналісти. Проте його не турбує такка оцінка у колі співвітчизників. Українофоб відверто пропонує свій антиукраїнський проект, який передбачає зміну підходу до «українського питання», бо «українці» -- не нація», а «колишні Росіяни («Русские») . Звідси -- вимога: «визнати українське самостійництво тим,чим воно і є насправді: антиросійським («антирусским») рухом, спрямованим на розчленування Росії і Російської («Русской») нації, тобто політичним сепаратизмом»(23). Виходить, що з учасниками українського руху нема чого церемонитися, оскільки законодавство будь-якої держави передбачає покарання за сепаратизм.
С.Родін знову оминає неприємні для нього питання. Незалежну Україну визнали всі цивілізовані країни світу. Статус України як незалежної держави підтримала російська Державна Дума. Як тоді поставитися до депутатів найвищого законодавчого органу сусідньої держави? Логічно виходить, що їх треба притягнути до кримінальної відповідальності за співучасть у скоєнні злочину під назвою «український сепаратизм». Чи не нагадує С. Родін в своїй настирливості відомого анекдотичного єфрейтора, який один з цілої роти марширує в ногу? Мабуть, до кримінальної відповідальності треба притягти й тих російських вчених і журналістів, які поставилися негативно до його антиукраїнських опусів, далеких від науки і моралі?
Намагаючись видати бажане за дійсне, С. Родін вже розділив Україну на «три історично сформовані регіони: Галичину, до якої примикає Волинь, Малоросію (з центром у Києві) і Новоросію (нинішній центр - Донецьк)» (25). У цьому С.Родін лише повторює своїх співвітчизників. Про поділ унітарної України на чотири «пояси» писав ще один українофоб А.Дугін (26). Не відрізняється від них В. Поздняков, який переконує: «Україна – гетерогенне суспільство, тобто неоднорідне, і то не лише в соціально-економічному, але, передовсім, в соціально-культурному плані, тому розбіжності між регіонами економічні, політичні і культурні були, є та будуть» (27). Доречно, нагадати, що такі суперечності проявляються в різних державах (приміром, у Німеччині), що не заперечує права її людності вважатися нацією.
Звісно, в інших державах не наголошують навіть на відмінностях, а на перше місце ставлять спільність. В Україні провокується розкол, протистояння лише з однією метою: ослабити нашу державу і посилити її залежність від Москви. Саме цим зумовлені антиукраїнські публікації в різних виданнях у сусідній державі.
Попри такі зовнішні підступи, економічний і політичний шантаж, спроби розсварити людність за регіональним принципом Україна як незалежна держава існує вже майже два десятиліття. Самоідентифікація її людності проявилася на Всенародному референдумі 1 грудня 1991 року, коли громадяни, незалежно від національної приналежності, підтвердили Акт проголошення незалежності України.
Відмінності між регіонами зумовлені особливостями історичного розвитку України: різні чужоземні окупанти упродовж століть намагалися денаціоналізувати поневолені частини нашої людності. Проте у вирішальні періоди свого існування українці виступали як національна єдність. Протистояння між ними найчастіше провокується ззовні, зокрема з Москви. З цією метою в Україні активізують свої дії динозаври-сталіністи. Щодо закордонних українофобів, то вони таким способом намагаються відвернути увагу і від власних внутрішніх проблем. На противагу українофобам, Україна прагне консолідуватися, долаючи успадковані від минулого суперечності в різних сферах суспільного і політичного життя.
Прогресивні сили в Україні покладають великі надії на здорові, цивілізовані сили в самій Росії, які розуміють переваги цивілізованої, миролюбної, а не агресивної політики їхньої держави. Адже лише такою миролюбною, не експансивною їхню країну може сприйняти і позитивно оцінити міжнародне співтовариство, де прагне зайняти гідне місце і Російська Федерація. Від взаємного розвінчання історичних осіб, еліт, менталітету народів лиш програють дві країни. Адже тільки одна правда про Голодомор, під час показу якого Україна прямо не звинувачувала Росію, так зачепила за живе Москву. А хіба таких злочинів мало на рахунку тиранів Росії?
Мимоволі виникає запитання: невже сподобалася б Росії кампанія в Україні щодо вимоги деколонізації поневолених російськими царями народів Європи й Азії або організація масових виступів у пресі, на майданах щодо підтримки того, що в Європі Сталіна прирівняли у злочинах до Гітлера? Мабуть, така кампанія в Україні вельми не сподобалася б Москві. То чому ж певні владні, наукові, ідеологічні служби Російської Федерації розв»язали інформаційну війну проти України, зокрема вхопилися двома руками за розвінчання Степана Бандери, УПА, напрошуючись так на відповідні неприємні звинувачення з боку України? Чи не краще дружити РФ з Україною, щоправда, на рівних? Думаємо, краще, і мені теж не доводилося б писати такі статті.
Зрештою, від поліпшення відносин між Україною і Росією можуть тільки виграти Україна і сама Росія, усі наші сусіди, всі країни СНД. Навіть Західна Європа і Сполучені Штати бажають поліпшення, оздоровлення відносин між Україною і Росією, зрозуміло, не за рахунок односторонніх поступок з боку України, а на взаємовигідній, рівноправній основі, як і з доброї волі і конкретних зустрічних кроків обох сусідніх держав, які вважають себе слов»янськими.
Список використаних джерел :
1. Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России. - М.: Арктогея,1997. -- С. З77, З79.
2. Демчук П.. Мандрегеля В. Російська політична культура. Філософсько-політичний трактат. – К.: Молодь, 2008. - С. З.
3. Дугин А. Там само. – С. 423.
4. Сидоренко С. Нужна ли «украинцам» Россия? // Наш современник. 2005. №3. – С. 138.
5. Там само.
6. Там само.
7. Там само.
8. Там само. -- С.141.
9. Родин С. Виртуальный этнос // Молодая гвардия. 2006. № 9. С. 223.
10. Там само. - С. 224 – 225.
11. Там само. – С. 225.
12. Там само.
13. Гречко В. Нация и личность // Наш современник. 2007. № 6. С. 203.
14. Там само. – С.204.
15. Зюганов Г. Русский вопрос // Наш современник. 2007. №5. – С.183.
16. Кучма Л. Україна -- не Росія. – М.: Время, 2003. – С.279.
17. Там само. – С. 277.
18. Там само. – С. 197 – 198.
19. Родин С. Куда целит украинский сепаратизм? // Молодая гвардия. 2007. № 5-6. – С.238.
20. Там само.
21. Грушевський М. Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов»янства // Вивід прав України. -- Львів: Слово, 1991. - 7- 8.
22. Родин С. Куда целит украинский сепаратизм? -- С. 239.
23. Там само. – С. 246.
24. Там само. – С. 255.
25. Там само. – С. 255.
26. Дугин А. Там само. – С.379.
27. Поздняков В. Об украинском «сепаратизме»// Молодая гвардия. 2005. № 5-6. – С.167.

О. І. Гринів,
професор, доктор філософських наук ,
Київський міжнародний університет